Київщина пам’ятає: Дмитро Круковський із Білої Церкви загинув в Оленівці

Помічник гранатометника 2-го відділення 1-го взводу оперативного призначення 2-ї роти 1-го батальйону окремого загону спеціального призначення «Азов» в/ч 3057 Дмитро Круковський на псевдо " Електрик " закатований та вбитий росіянами в Оленівській колонії

Круковський Дмитро Олександрович народився в місті Біла Церква Київської області 20 травня 1984 року. Батьки – Олександр Іванович та Галина Миколаївна – виховували сина і доньку. Молодша сестра Людмила зараз проживає з сімʼєю в Києві, там і працює. Дмитро вчився в школі №20, мав багато друзів. Коли йому подарували компʼютер, це було справжнє диво на той час. Друзі після уроків забігали подивитись мультфільми, відео касети з фільмами, пограти в ігри на компʼютері. В середніх класах Дмитро почав приділяти багато часу спорту, любив кататися на роликах та на гірському велосипеді (це був подарунок хрещеного). Любив конструювати, особливо подобалося збирати літаки. Після закінчення школи Дмитро вступив до Київського авіаційного університету на факультет програмування. Строкову службу не проходив.

Із технікою юнак був завжди на "ти". Із дитинства його цікавила побутова техніка, старі годинники. Був один випадок, коли сусіди поверхом вище затопили квартиру, де проживала родина Дмитра. Як результат – дуже постраждала проводка, але Дмитро все відремонтував своїми руками. Тоді йому було років 16. У мирному житті ремонтував автомобілі, переважно іноземного виробництва, робив компʼютерну діагностику, ремонтував електроніку. Бувало таке, що провозитись треба було майже всю ніч, але він дуже любив свою роботу.

2007 року одружився, за рік народилася донечка Анастасія, яка багато в чому схожа на свого тата, вродлива, розумна, талановита дівчинка. Зараз проживає тимчасово в Швеції, вільно володіє англійською, шведською мовами, показує гарні знання.

2015 року Дмитро добровільно вступив до лав полку "Азов", брав участь в АТО. Був прийнятий у ремонтний взвод автомобільної техніки ремонтної роти окремого загону спеціального призначення "Азов", частина 3057, де й отримав свій позивний "Електрик". Під час служби наприкінці 2018 року їздив у Київ для розробки військового автомобіля БАГІ, який зараз виконує бойові завдання. 2020 року закінчився контракт. Дмитро залишився жити в Маріуполі, де після розлучення зустрів своє велике кохання. Стали жити разом, будувати плани на майбутнє. Згодом влаштувався працювати в "Маріупольгаз", життя налагоджувалось. У Маріуполі у нього з’явилося багато знайомих, друзів. Дуже полюбив Маріуполь, міг годинами розповідати, яке це красиве місто. 2021 року Дмитро вступив до Білоцерківського аграрного університету на факультет "Агрономія", успішно складав сесії. І згодом, будучи вже у оточенні на "Азовсталі", намагався здати чергову сесію.

24 лютого 2022 року Дмитро зранку вже був у військкоматі і знову добровільно пішов, як він казав, до своїх хлопців. Напередодні ввечері Дмитро зателефонував мамі і сказав, що, якщо почнеться війна, то він піде захищати Україну, свій Маріуполь, своє місто, свою дружину і всіх нас : "Інакше я не можу поступити". Почалося пекло в Маріуполі… До 2 березня Дмитро не виходив на звʼязок, виходила Наталя, цивільна дружина. Дмитро на звʼязок виходив рідко.

Мама Галина розповідає:

Коли я передивлялась переписку, а це все, що мені залишилось на памʼять, то було так, що я пишу синочку, а 8-10 днів відповіді немає. Потім Діма пояснив, що всі вишки в Маріуполі знищені, звʼязку немає. Він почав придумувати, як зробити павербанк і йому це вдалося. Потім був завод "Азовсталь". Він мало про що нам розповідав, завжди писав: "Усе норм, я поїв, я в шапці". У цей період у нас пропав звʼязок з дружиною Дмитра. 24 доби ми не знали, що з нею. Коли 26 березня вона з чужого телефона з невідомого номера вийшла на звʼязок, нашому щастю не було меж. Повідомили Дімі, що його кохана вижила, він сказав, що в нього виросли крила і з’явилися сили нищити ворога ще більше.

На "Азовсталі" із кожним днем ставало все складніше, закінчувалися боєприпаси, їжа, медикаменти, поранених ставало все більше і більше. У кінці березня 2022 року була розроблена і втілена в життя секретна операція. На допомогу побратимам в заблокований Маріуполь на гвинтокрилах полетіли 72 добровольці. У травні росіяни роблять майже по 40 вильотів авіації над заводом, продовжують бити з кораблів, із суші, із усього озброєння. Захисники отримують наказ зберегти життя особового складу. Вранці 17 травня почалася переписка з сином: "Мамуль, нам дали наказ скласти зброю, сьогодні переїжджаємо в інший санаторій. Командир домовився на покращені умови. Не хвилюйтесь, формально ми в полон. Командиру довіряю. Все буде добре.Трохи відпустка затягнеться. Пару місяців і вийду. Мамуль, все добре. Ми чекаємо лімузин". Мама відписала: "Ангела охоронця тобі в дорогу" і отримала відповідь: "Дякую…"

Пізно вночі рідні побачили в Інтернеті Діму… В автобусі, який їхав в Оленівку. Після новин було багато дзвінків, від друзів, родичів, однокласників, знайомих. Усі трохи розслабилися, повірили ООН, Червоному Хресту, нашій владі.

Було два дзвінки з Оленівки в червні і в липні. Під час другої розмови, дуже короткої, Діма сказав, що їх перевели в другий барак, скоріше за все, їх готують на обмін. У ніч із 28 на 29 липня стався теракт. У суботу небога побачила списки вбитих, серед них був Дмитро під номером 25. Повідомили сестрі Людмилі, але від мами все приховали. Усі мали надію, що це фейк. У лютому 2023 року сестра повідомила про те, що ДНК мами і Дмитра співпали. Потім поїхав тато, здав свій аналіз, також підтвердилося, потім був третій – контрольний... Усі результати співпали. 7 червня 2023 року Дмитра Круковського похоронили у Білій Церкві.

У книзі Анастасії Дмитрук "Очі Маріуполя" є фото і маленька розповідь про Дмитра Круковського. Цитата із книги: "І ще одне: коли вирвусь, відразу одружусь. І разом до ста років!"

Мрія, якій не уже не здійснитися...

Нагороди Дмитра зберегти не вдалось. Вони були в Маріуполі, і його дружина їх знищила, адже в її випадку було дуже небезпечно зберігати, бо в квартирі проводилися неодноразові обшуки.

Рідні звʼязалися з військовою частиною та отримали довідку про відзнаку Президента України "За участь в АТО", "За визволення Маріуполя". Посмертно Дмитро Круковський нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня.

Це найважче – втрачати рідних. Особливо, коли живеш надією на визволення, на зустріч.

Сестра Людмила ніяк не може оговтатися від болючої втрати:

Скільки пам’ятаю своє дитинство, там завжди був Діма. Ми разом гралися, разом робили шкоду, разом вчились новому. Я завжди могла звернулись за допомогою чи порадою. У школі всі знали, що Діма мій старший брат, я завжди була під захистом. Коли були дітьми, проводив світло у мої будиночки для ляльок, навчив кататися на велосипеді. У шкільні роки було багато спільних інтересів та друзів. Катались на роликах та велосипедах, займались брейкдансом, ходили на наші перші дискотеки. Ми завжди раділи успіхам один одного. У нас були зовсім різні характери. Були різні періоди… часом ми були дуже близькі, часом віддалялись… але поганих стосунків між нами не було ніколи. Дімі легко давалась англійська, він добре розумівся у техніці, часом щось розбирав просто заради інтересу. Був крутим спеціалістом у своїй сфері. Діагностику мого авто міг з легкістю зробити в телефонному режимі. Мав реально золоті руки та світлу голову. Завжди прагнув допомогти. Назавжди запам’ятаю нашу останню зустріч, восени 2021 року. Діма був дуже щасливий, сповнений планів на майбутнє. Як дитина, радів своєму новому авто… Із перших днів повномасштабного вторгнення я захоплювалась мужністю та витримкою Дмитра. Він ніколи не падав духом, та надихав мене своєю вірою в перемогу. Дуже важко прийняти те, що Діми більше немає з нами. Проте пам’ять про нього ми збережемо назавжди…

Добрий, товариський, щирий, чесний у стосунках із людьми. Таким пам’ятають Дмитра численні друзі, однокласники, сусіди та побратими.

Жінка, яка назвала себе: "Дімина любов на все життя" розповіла:

Я довго думала, що я ще можу сказати? Уже все сказано. Я знаю одне, що другого такого не буде. У нього була дуже розумна і ясна голова, золоті руки. Для мене він був, є і буде найлагіднішим, найніжнішим, найкоханішим чоловіком. Для мене це дуже болюча тема, життя іде, рана не заживає, образа, злість, багато питань – чому це сталося саме з нами? Адже разом ми могли зробити дуже багато корисного, потрібного в цьому житті. Поки що я так і не навчилася без нього. Я багато працюю – це напевно те, що я умію найбільше. Праця мене тримає на землі.

Однокласниця Світлана пригадує:

Діма – чудовий товариш. Він міг підлаштовуватися під настрій людини, якщо ти веселий, то він ще більше тебе розвеселяв, а якщо сумний, то міг розділити сум разом. У нас була класна компанія, просто неперевершена. На дискотеки разом – Діма і друзі. Якщо когось ображали з нашої компанії, то ми разом відбивались. Діма дуже хороший товариш, і всі друзі його поважали. Дуже сумуємо за ним... На жаль, гарно я говорити не вмію, але про Діму тільки позитивні можу слова сказати. Так, мій чоловік із ним з дитинства знайомий, вони нерозлийвода. А ми з Дімою навчалися лише два роки, але товаришували добре.

Однокласник Дмитра Ігор розповідає :

Ми були насамперед друзі, а вже потім однокласники: Діма, Саша, Сергій і я. Згадуючи школу, скажу, що Дмитро був по-справжньому доброю та щирою людиною. Неагресивний та взагалі неконфліктний, не пам’ятаю, щоб із кимось у школі лаявся чи взагалі бився. Справжній друг та товариш, людина з високими сімейними цінностями. Пам’ятаю, у вихідні біжимо на вулицю гуляти. Дмитро спочатку йшов провідати бабусю, потім з нами гуляти. Сам кілька разів ходив до Діминої бабусі на млинці... Завжди його тягло до техніки та комп’ютерів. Усім допомагав в цих питаннях, не дивно, що потім і працював автоелектриком. І служив в "Азові" під позивним "Електрик". Був у Дмитра собака –Джек, малий кудлатий веселий пес. Чомусь згадую, як той його вигулював біля підїзду. Веселі були роки.

Згадую останню зустріч за три місяці до початку повномасштабної війни, Дімон тоді приїхав на кілька днів. Ми зустрілись буквально на півгодини, він поспішав, казав, що хоче поступати вчитись, будував плани на майбутнє, розповідав про свої досягнення, сім’ю... Пам’ятаю в Діми були ролики, і він нам давав по черзі на них кататись. Гуляли, відпочивали – молоді, як вітер. Згадую вечірні літні дискотеки, коли гуляли й раділи життю, чи зберемося у парку на лавочці лускаємо насіння, сміємось, балакаєм. Не віриться, що його вже немає в живих. Підло закатований і вбитий у розквіті свого життя. Не йде з голови остання розмова через телеграм, коли вони вже сиділи на "Азовсталі" у підвалі два місяці. Він сказав, що не втрачає надію і все буде добре... а на задньому фоні не переставали вибухати снаряди. Сказав, що до цього вже звикли. Це дійсно була мужня й вольова людина. Хочу сказати одне, що ніколи ці рядки не передадуть ті емоції та спогади, що живуть у моєму серці. І пам’ять постійно видає якісь фрагменти, що не напишеш, і, згадуючи, тільки посміхнешся а зрозумієш, що вже немає – здавить горло. Круковський Дмитро Олександрович справжній ГЕРОЙ УКРАЇНИ! Низький уклін тобі, друже!

Ще один однокласник і товариш Олег пригадує:

Спогадів дуже багато, так як зростали і жили в одному підʼїзді, ходили в один клас і багато часу проводили в гостях один в одного. Навіть на море разом їздили… Дмитро – людина, яку забути не зможу…. Про нього нагадують всі спогади з дитинства та юності. Був другом, із яким проводив найбільше часу і з ним завжди було цікаво, добрий хлопець з почуттям гумору і щирим добрим серцем. Завжди запрошував до свого комп’ютера (бо тоді це була велика рідкість). Усього не перелічити і не описати. А ще часто допомагав з уроками і давав списувати.

Взагалі у них дуже добра і гарна родина…. І дуже шкода, що Дмитра вже нема, але велика йому шана і подяка за героїзм і незламність! Вічна пам’ять Герою!

Про справжню щирість родинних стосунків, про вміння Дмитра віддано і чесно дружити свідчить те, що багато його друзів, членів родини, сусідів захотіли обов’язково поділитися спогадами про нього.

Сестра Юлія вдячно згадує свого умілого та талановитого брата:

Перше, що приходить на згадку, це моє захоплення компʼютером в шкільні роки, бо брат показав, і з того моменту я постійно його "мучила" питаннями: як налаштувати інтернет, як користуватися програмами, іграми і т. і. Дімчик завжди допомагав, не відмовляв, навчав мене. Багато часу проводили за цими справами. Взагалі був з технікою на ТИ! Купили новий принтер, Діма встановить драйвер, налаштує, запустить, обдурить систему, щоб дешевше було заправляти. Купили нову пральну машину, Дімка тут як тут, встановить, налаштує. І так з усім. Золоті руки та розумна голова, завжди захоплювалася його вміннями! Дуже не вистачає нашого захисника. Так мріяла з ним зустрітися, обняти його, розпитати про все, що він бачив, уявляла, як ми зберемося нашою дружиною великою родиною і він розповідає історії...

У смс-повідомленнях мені було якось незручно питати, здавалося, що хтось може цю переписку побачити, і щоб не зробити для нього гірше, я старалася не питати про деталі, а зараз дуже жалкую… Скільки всього можна було запитати... Важко на душі… Навіть уявити собі не могла, як жорстоко ці нелюди його вбʼють. Яке коротке життя в нього... Скільки ще міг зробити, побачити… Прошу вищі сили, щоб йому було добре в іншому світі, він цього заслуговує, наш герой! Любимо і памʼятаємо.

Уся велика дружна родина щиро вболівала за долю Дмитра. Усі до останнього сподівалися та чекали його додому. Тітка Таміла розповідає:

Такий спокійний був у нас хлопчик, усім допомагав. Дуже любив сестер і дружив із моїми доньками. У нього було багато друзів, він був майстер "золоті руки". За декілька секунд міг знайти поломку в автомобілі. Діма був безкорисним, гарним сім’янином, обожнював свою доньку Настю, багато чому її навчив. Змолоду був дуже мудрим і поміркованим.

Коли почалася війна, ми з ним стали ще ближчими, він умів всіх заспокоїти. Дуже переживав за батьків і мене просив приглянути за ними. Ми переписувалися з ним, Діма переживав за дружину, із якою не встиг і розписатися. Ще до війни він хотів зробити подарунок дружині – поїхати відпочивати. "Ношу із собою її погляд, вона моя найкраща" – Діма дуже за неї хвилювався. Дружина Наталя залишилася в Маріуполі, маму доглядала, воду брала з калюж, годувала людей, знаходила бабусь у розбомблених будинках і рятувала від голоду.

На початку війни у Дмитра дуже боліли коліна, він їх лікував, аби мати змогу допомагати, справлятися із завданням. Для нас було щоразу важче чекати його дзвінка. Діма не вірив, що вийде з полону. Я його заспокоювала, але він відчував, мабуть, що має щось трапитися. Діма просив мене: "Якщо щось зі мною трапиться, ви догляньте батьків, зробіть усе належне з моїм тілом, і, по можливості, зарплату передайте дружині". Діма не хотів іти в полон, хотів краще воювати.

Коли ми взнали, що Діми вже нема, це було дуже важко. Ми з сестрою передивилися всі російські пабліки, і наші, шукали його, надіялися на диво, але хлопці нам передзвонили, що Діма загинув.

Він просив, щоб на його день народження ми всі зібралися, як колись... Так і зробили: були його батьки та вся родина. Ми завжди його пам’ятатимемо. На СТО, де він працював до війни, його досі шанують і згадують.

Багато побратимів Дмитра нині захищають Україну на різних ділянках фронту, тому зв’язатися з ними складно, а іноді – неможливо. Але один із побратимів відгукнувся та написав теплі і щирі спогади про свого товариша:

Із Дмитром ми познайомилися в кінці 2015 року, коли він працював на рембазі у Маріуполі. Знайомство з ним було веселе, як і все наше спілкування, заїхавши по дрібниці по ремонту, він без проблем допоміг. Улітку 2016 року, коли я перевівся на рембазу, він був першим старшим механіком, який мене навчав ремонту автомобілів. Згодом ми познайомитися ще ближче, адже працювали разом. Дмитро був першокласним спеціалістом в своїй галузі, завжди в хорошому настрої, із купою електроприборів, і крутив електрику, це була його фішка. "Електрик"(це позивний Дмитра) ніколи не боявся виїжджати на 0 для роботи чи в прифронтову зону, завжди перший рвався туди, для вирішення будь-яких завдань, навіть не пов’язаних із його професією. У нас було багато виїздів, про всі і не згадаєш. Діма був і в Павлополі, і в Красногоровці, і на Світодарській дузі, і завжди – на позитиві. Його основною веселою фішкою було те, що на всі бойові він брав свою піжаму. Це був костюм супермена, яким він, власне, і був в плані ремонту авто, бо міг будь-що вирішити. Дмитро завжди був надійним, відповідальним, із ним можна було виконувати будь-які задачі і їхати будь-куди. Після початку повномаштабного вторгнення Дмитро повернувся на службу після звільнення. Ми зустрілися з ним уже на заводі "Азовсталь", де Дмитро допомагав 1 батальйону з ремонтом обладнання і техніки. Разом із усіма іншими Діма вийшов в полон, де і потрапив в Оленівку. Ми і в Оленівці пересікалися декілька раз. У переддень теракту я був в Оленівці і знав, що Дмитро в тому бараці, а за декілька днів я дізнався, що він загинув, як і деякі бійці ремонтної роти. Дуже шкода...

Дмитро Круковський визнаний Почесним громадянином Білоцерківської міської територіальної громади.

Ой, сини, сини, орлята!

Як прийде нам час, сини,

Ви нас вийдіть зустрічати

Та такі, як до війни.

Молоді, красиві, сильні,

Не в бинтах чи у крові,

Вірні воїни Вкраїни –

В нашій пам’яті живі!

Вічна і вдячна пам’ять Герою! Щирі співчуття родині.