40 днів по смерті брата

Таких під одним Бахмутом назавжди залишилось сотні й тисячі: у кожного своя історія, свій голос, що загубився серед воєнних буднів, військової бюрократії та навіть відвертого небажання згадувати про цю конкретну "людино-одиницю", щоб "не висвітлювати масштаби українських втрат під Бахмутом".

На жаль, обмеженість інформації про загиблих захисників перешкоджає пам’яті про них в Українському народі, за який вони, кажучи без пафосу, віддали свої молоді життя. Не менш важливо пам’ятати причини загибелі цієї молоді і можливі прорахунки, що їх спричинили, щоб уникнути їх у майбутньому.

Антон Пушкар народився 13 жовтня 1985 року у Харкові в сім’ї вчителів: тернополянина, вчителя фізики, еколога, співзасновника "Партії зелених України", пізніше методиста з козацького патріотичного виховання Тернопільського міського відділу освіти Ігоря Корнійовича Пушкаря (нар. 1944 р.) та харків’янки, вчительки української мови та літератури, християнського виховання, пізніше перекладачки, поетки (авторки трьох збірок поезій), волонтерки Олени Голуб (Пушкар) (1958–2018).

Прадід Антона по маминій лінії мав подібну у своїй трагічності долю: Багазій Володимир Пантелеймонович, викладач української та російської мов, аспірант київського науково-дослідного інституту педагогіки (відділ методики української мови) у 1941 році під час німецької окупації очолював ОУН-підпілля у Києві і одночасно обіймав посаду голови київської міської управи.

У 1941 році Володимир Багазій зробив надзвичайно сміливий крок: у присутності 25 журналістів з різних країн всьому світові оголосив про незалежність України. У цей час вже посилювався німецький тиск на всі прояви українського життя. Разом із сином-студентом Ігорем, поетесою Оленою Телігою, Олегом Ольжичем та багатьма іншими українськими патріотами Володимир Багазій був ув’язнений, а в 1942 році – розстріляний у Бабиному Яру.

Дитинство та юність Антона проходили спочатку в рідному Харкові, проте ще в дошкільному віці родина переїхала на батьківщину тата – до Тернополя. Тут почалась бурхлива серія різних подій, які були маркерами патріотичного становлення міста і в яких брав участь Антон як син свого батька – громадського та політичного активіста того часу.

Перше, що змінилося під час переїзду – мова спілкування. Якщо мовою раннього дитинства була російська в харківському оточенні, то з переїздом вона була повністю витіснена українською. З часом Антон адаптувався і доєднався до патріотичних заходів, що лише почали прокльовуватись крізь радянську "гласність" і початки української Незалежності.

Також брат періодично вів щоденник (або ж він зберігся лише частково). Завдяки цьому, ми можемо відтворити його життя на підставі його власних вражень — починаючи з першого запису у 12 років і закінчуючи записками зі служби в 56 бригаді ЗСУ в АТО і, повторно, в НГУ від моменту повномасштабного вторгнення росії в Україну.

Перший запис у щоденнику датується 1 лютого 1997 року (Тернопіль): "Сьогодні пишу цей щоденник, щоб мати постійного друга, з яким легше мені буде жити, в якому би я міг писати про події, які сталися за день, змальовувати гарні краєвиди і, нарешті, описувати їх". Останні записи датуються 25-им січня (Бахмут), у переддень загибелі Антона і закінчуються словами: "Було важко, але, слава Богу, ми вистояли, були важкі бої! З Богом буде перемога!".

Одні з найперших спогадів про Антона стосуються періоду, коли батько Ігор брав активну участь у екологічному русі, що в ті часи був єдиним дозволеним способом проявити себе в громадсько-політичному середовищі.

Саме тоді батько став керівником екологічних походів по річках, що протікали в Тернопільській області: Дністру (1985, 86, 87, 88 роках, згодом у 1997), Стрипі (1982), Серету (1983) та Збручу (1984). Тоді й ми з братом Антоном щойно народилися і з дитячих років почали плавати разом з батьками.

Мабуть, найперші наші спогади в житті були саме із цих походів, де траплялося всяке – і добре, і важке, і курйозне. Пригадую окремі моменти цих дитячих вражень – неймовірні краєвиди, чудові місцеві люди, які могли прийняти незнайомого мандрівника, дикі тварини, які підходили впритул і, звісно ж, древня артерія нашого народу – річка Дністер. Але також це і труднощі – спека, дощі, відсутність якісної води, що одного разу привело до випадкового частування бензином, який зберігався у банці з-під соку. Після цього відчуваєш себе вогнедишним драконом принаймні тижнів зо два.

Можливо, саме ці спогади, як і необхідність долати труднощі, сформували характер Антона. Тоді, в живому спілкуванні з дорослими (однолітків з нами не було), природним чином змінилась мова спілкування з російської на українську.

Пам’ятаю, як нас, східняків, що пішли вчитись у 13 школу Тернополя, однокласники називали "москалями", а на канікулах, коли приїздили до бабусі у Харків, місцеві хлопчаки дражнили "бандерівцями".

Так ми з дитинства розуміли, чому в різних куточках однієї держави України одна і та ж людина може визначатись суспільством "чужорідною" за формальними ознаками відмінності від інших громадян. Можливо, якщо б вдалось подолати ці радянські міфи про кардинальну відмінність "західняків" і "східняків" ще тоді, росії не вдалось би налаштувати схід проти заходу, що з активною участю російських військ призвело до війни.

Власне, ми відчули цю міфологічну загрозу ще тоді: загрозу як для жителів західної частини України, так і східної. Біля нашої 13-ї школи практично на наших очах відновили церкву, колись зруйновану більшовиками. Кожну неділю ми разом з мамою Оленою, активною прихожанкою цього храму, ходили на службу і згодом часто "прислуговували" священику під час служби — одягали відповідного кольору блискучий одяг, носили свічки, кадило та підставляли столик для читання Святого письма. З часом, брат став чи не щодень служити у притворі; тоді від нього ми й почули бажання у майбутньому стати священником. Але не судилося – доля обрала для нього іншу, мученицьку стезю, адже "нема більше жертви, як віддати себе за брата свого"...

З проголошенням Незалежності наш батько перейшов від суто екологічної діяльності до патріотичної, щойно відкрилась така можливість. Він організовував "Козацькі забави" для школярів Тернопільщини, походи та поїздки по Тернопільській області для школярів місцевих шкіл.

Ми відвідали всі замки Тернопільщини: діти збирались біля школи, або зразу їхали на залізничний вокзал, звідки приміськими електричками доїжджали до незвіданих куточків малої батьківщини. Цілий день пригод – і ввечері тими ж електричками додому. Скільки вражень і незвичайних зустрічей нас чекало – руїни старовинних фортець; місцеві "народні" екскурсоводи, які могли розказати історію своєї родини, пов’язану з цією пам’яткою, а могли запросити і нагодувати обідом; козацькі, стрілецькі та повстанські могили; співання повстанських пісень та читання віршів; переміщення попутними кінними возами та інша екзотика. Усе це закарбовувалось у дитячій пам’яті і стало дороговказом у майбутньому.

Не раз доводилось бувати і у Києві, що здавався нам, малим, такою неймовірною пригодою. Кожен приїзд супроводжувався внутрішнім трепетом і очікуванням дива – і щоразу якесь диво траплялося.

Нічний потяг, де ти перетинав залізничним мостом величезну річку Дніпро (ще більшу в дитячій уяві), потім ранок і безлюдні вулиці древнього міста, схід сонця, що піднімається над Хрещатиком, проходячи за день його від краю до краю – від Дніпра на сході і ховаючись за висотками на заході…

Київ для нас був місцем дивовижних подій – з’їзди Партії Зелених до 1992 року, коли батько через фальсифікацію виборів програв посаду голови партії і демонстративно одразу ж покинув її, численні музеї, виставки, патріотичні заходи в Українському домі.

Глибоко закарбувалась у пам’яті поїздка до Берестечка на козацькі могили 1995 року – старовинні козацькі церкви і моторошна історія програної Хмельницьким битви. У цьому ж році їздили до Запоріжжя на могилу Івана Сірка: вона розташована поблизу водосховища, що невпинно з’їдає берег та підступає ближче, наче намагаючись забрати батька Сірка у дніпровські води.

Тоді ж відбулась поїздка до Конотопу на річницю перемоги козаків Виговського над московським військом.

Взимку 1995 чи 1996 рр. у розпал Чеченської війни ми з братом віддали всі свої наколядовані дитячі кошти на допомогу дітям-одноліткам у Чечні. Це були кілька тисяч гривень – неймовірне багатство на той час. Ще пару десятків тисяч зібрали на мітингу, який проводив Народний Рух у Тернополі.

За прикрим збігом обставин, Антон загинув у Бахмуті – можливо, від рук кадирівців, у яких могли вирости саме ті діти, яким ми віддали все, що у нас було, коли вони цього потребували. А можливо, завдяки цим грошам хтось із тих бідних дітей вижив, став опозиціонером?..

У 1996 до річниці прощі у Зарваниці ми вирушили туди кількаденним пішим походом з Тернополя. Нас супроводжували вози і козаки на конях. Ночували у людей дорогою, везли з собою "благодійний" хліб від місцевого хлібзаводу, який роздавали у місцях ночівлі (час був нелегкий, люди раділи і хлібу).

У тому ж 1996 році усією сім’єю взяли участь у "Суботніх зустрічах" Емми Бабчук на "Українському радіо". Читали вірші, розповідали про походи та дитячі захоплення.

Нам назавжди запам’яталась пані Емма – уважна, дуже тактовна, неймовірно приємна у спілкуванні.

11 жовтня 1996 р. брата, як наймолодшого учасника "Козацької ради" у Києві, привітав з 10-річчям гетьман українського козацтва Володимир Мулява.

Найбільш бурхливим та різноманітним на події видався 1997 рік: два літні місяці ми, разом з кількома десятками патріотичної молоді, взяли участь у сплаві по Дністру на катамаранах "Дністер-97", що був продовженням екологічних походів кінця 1980-х, але вже мав виховний національно-патріотичний підхід.

Кожен отримав військовий однострій із синьо-жовтим і червоно-чорним прапором та міг обрати собі псевдо, за яким його кликали інші учасники походу. Наша сім’я обрала назви річок: батько — Буг, Тарас — Збруч, а Антон — Серет.

У червні ми сплавлялись місяць від Галича до Хотина, а у серпні – вище за течією, від Старого Самбора до Галича. Бачили на своєму шляху всяке – майже мілинний та пересохлий Дністер під час досить сухого червня (катамарани застрягли серед річки на камінні); повінь на Дністрі на початку серпня, коли карпатські липневі дощі несуть свої могутні води у порівняно спокійний і неглибокий Дністер. Бачили затоплені села, які на наших очах евакуювали військові на БТР-амфібіях, а промиті повінню дірки в дамбах намагались закласти мішками з ґрунтом.

Красоти недоторканої природи Дністра поєднувались з людською гостинністю, адже ночували ми у селах вздовж Дністра. Особливо запам’ятався нічний заплив, який став необхідним у момент виявлення певної неузгодженості у графіку – частину шляху, який пролягав широким меандром Дністра, що утворював практично зімкнуте напівкільце, планували подолати шляхом витягання катамаранів на берег та перевезення їх до найближчого пролягання русла після меандру. Проте машину знайти не вдалося і довелося, щоб не відставати від графіка, робити беззупинний швидкісний заплив на дві ночі і день між ними.

Саме тоді ми з братом були зачаровані загадковими звуками нічного Дністра – у цілковитій тиші і повній темряві через тихе хлюпання води та розмірене рохкання жаб періодично лунали трубні доісторичні звуки численних чапель – цих цибатих спадкоємців динозаврів. Не дивно, що в "Парку юрського періоду" птеродактилів озвучили саме голосами чапель!

Липень був присвячений народженню нашої сестрички Олесі в Харкові, де в нашої бабусі нас чекала з походу мама Олена. Так ми з братом, уже підлітки, отримали маленьку сестричку.

Майже одразу після завершення походу ми переїхали до бабусі, у власний будинок з господарством, яке могло забезпечити дитину свіжим козячим молоком.

Після переїзду ми почали вчитись у Дергачівський школі № 3, яка була найближчою до нас україномовною.

У 1998 році ми з братом та батьком здійснили сміливий зимовий похід – "Галицький трикутник", відвідавши місця народження найвизначніших діячів українського національно-визвольного руху – с. Старий Угринів, де 89 років тому народився Степан Бандера, місце народження Романа Шухевича (с. Розвадовичі) і малу батьківщину Євгена Коновальця – с. Зашків. У 1999 році на Козацькій раді з обрання нового Гетьмана Українського козацтва Антон був одним з учасників проголошення козацької обітниці на вірність Україні.

У цей час ми з братом розглядали можливість перебратися до україномовного Львова: я собі приглядів гімназію, Антон збирався у "суворовське" училище, думав стати професійним військовим. Можливо, це був вплив яскраво проведеного літа у костюмі хакі та з військовою дисципліною. А можливо, цей крок, зроблений ним раніше, був би вирішальним і він міг зарекомендувати себе як успішний борець з путінською ордою, керуючи якоюсь бригадою.

Однак, у військо він прийшов значно пізніше, і не встиг зробити якихось кар’єрних здобутків: так і загинув молодшим сержантом – керівником групи вогневої підтримки мінометного розрахунку.

Проте, повертаючись до тих часів, велика віддаль від родини спонукала шукати щось ближче. Тимчасовий переїзд до Покотилівки поблизу Харкова потребував переходу в місцеву школу.

У цей час наша мама стала однією з прихожанок Покотилівського Покровського монастиря, що саме зводився у цьому населеному пункті, вела на його базі кілька освітньо-молитовних курсів. Батько продовжував освітньо-виховну діяльність – щоправда, з цим було значно важче на Харківщині, ніж у Тернополі.

Однією з небагатьох активно функціонуючих патріотичних організацій Харкова була Спілка Української Молоді (СУМ), яку активно підтримувала сім’я Черемських – батько Петро, сини Кость, Максим та Роман. Вони не на словах, а на ділі формували навколо себе патріотичне ядро Харківщини, за що добкінсько-кернесівська влада їм щиро віддячила – позбавила великого приміщення, передавши його банку та зумисно перевела до меншої зали, а згодом позбавила і того, залишивши для проформи лише одну кімнатку-комірчину. Для нас, активної патріотичної молоді, що прагнула до руху і цікавого, нового, українського – СУМ став справжньою знахідкою у постколоніальному русифікованому Харкові.

До цих сумних подій з придушення усього патріотичного у місті, СУМ мав щорічні вишколи для молоді: кожного травня на Харківщині відбувалась теренова гра "Слобідська січ", яка передбачала опанування навичок таборування та командного протистояння з метою захоплення захованого іншою командою ворожого прапора. Антон брав активну участь у "Слобідській січі" у 1999 році, коли піший похід пролягав через Коробові хутори Зміївського району Харківської області до відомої мальовничої місцевості над Сіверським Дінцем – Козачої гори.

Також учасники організації проводили вишкільно-відпочинкові табори в Криму у 2001 та 2002 (Великий Каньйон, Алушта), де українська молодь могла познайомитись з природою Криму та пройти цікаві маршрути, набути нових знань в таборуванні в умовах гір.

Спілка активно долучала молодь до спорту, особливо до вивчення бойових мистецтв, які мали за основу різні стилі – від карате та дзюдо до українського традиційного "Гопака" та "Спаса".

Група молоді, до якої входив і Антон, у 2001 та 2002 роках брала участь у змаганнях зі "Спаса" в Запоріжжі, де брат двічі підряд посідав третє місце у своїй ваговій категорії.

Спорт міцно вкорінився у спосіб життя Антона. Навіть після закінчення занять бойовими мистецтвами, він продовжував щоранку робити зарядку, здається, пропустивши цей ранковий ритуал лише кілька днів за увесь час.

Поїздки на Запоріжжя були неймовірно колоритними, оскільки не обмежувались безпосередніми змаганнями, а й супроводжувались вивченням козацьких традицій Хортиці. Серед найбільш пам’ятних була "лава на лаву" – давня козацька командна силова гра, де дві шеренги, одна навпроти одної, сходились разом та намагались виштовхати шеренгу супротивника за умовну лінію. При цьому учасникам потрібно було, тримаючись однією рукою за сусіда, іншою штовхати та вдаряти кулаком представника супротивної лави в корпус, намагаючись вивести з рівноваги чи змусити відступити. Вигравала та лава, яка, не порушивши стрій, зуміла відтіснити іншу із займаної позиції.

З огляду на велику кількість місцевих учасників, одна лава формувалась із них, а інша – з приїжджих на змагання з інших міст. Зважаючи на кращу злагодженість господарів та "різношерстість" приїжджих, перемагала завжди лава місцевих. Можливо, справжня причина була у тому, що Хортиця сама допомогала вигравати вихідцям, тим, хто виріс на її просторах – учасникам із Запоріжжя…

У 2004 році всією сім’єю здійснили спуск по мальовничій річці Лопані в межах Харківської області на саморобному катамарані з пластикових пляшок, напханих у мішки.

З 2005 і до 2018 року періодично брали участь у щомісячній прощі до Святої Софії за Єдність християн Київської традиції, яка була логічно завершена об’єднанням Української православної церкви Київського патріархату та Автокефальної православної церкви в єдину канонічну Православну церкву України на чолі з блаженнішим Епіфанієм.

Після випуску у 2002 р. з Дергачівської школи № 3 Антон поступив до Харківської зооветеринарної академії, де провчився до академічної відпустки 2005-2006. У цей час він вирішив спробувати себе у сільськогосподарській галузі Англії, а після повернення із заробітків продовжив навчання до успішного випуску у 2008 році у ролі "магістра ветеринарної справи".

У 2003-2005 роках, паралельно з навчанням в академії, заробляв нічним чергуванням у цивільній охороні ВДСО "Варта". Цікаво, що Антон вступав у виш не надто захопленим перспективами професії і лише під кінець навчання зрозумів, що ветеринарія справді йому подобається. Щоправда, ще деякий час після випуску у 2008 працював в охороні "Легіон-секьюріті", аж до початку військової служби на посаді водія-електрика бактеріологічного відділення епідеміологічного відділу за контрактом з 20 травня 2008 по 20 листопад 2009, коли він був звільнений у запас.

Одразу після цього Антон вирушив у другу подорож на заробітки – у Данію, де у 2009-2010 рр. працював на тваринницькій фермі.

Після повернення у 2010 – приватна практика у різних ветклініках м. Харкова. Тут Антон "увійшов у смак" і навчився майже всіх видів операцій на котах та собаках, які міг повторити навіть із заплющеними очима чи вдома у господаря улюбленця.

Після анексії Криму пішов за мобілізацією в АТО, де прослужив з 13.03.2015 по 4.04.2016 рр. у складі 56 бригади ЗСУ, військова частина В1688. Служив спочатку на посаді солдата-телефоніста, згодом був підвищений до старшого солдата, механіка радіорелейної станції радіорелейного взводу центру зв’язку командного пункту головного вузлу зв’язку. Мало розповідав про особливості служби – правда, уточнив, що за весь час єдиний раз мали тренування на полігоні, де кожен відстріляв лише по ріжку патронів з автомата.

Після демобілізації Антон зайнявся улюбленою ветеринарною справою. Пройшов удосконалення кваліфікації ветеринара. 12-23 вересня 2016 – 7 листопада 2016 отримав ліцензію на ветеринарну практику, після чого почав власну ветеринарну діяльність.

27.09. 2016 відкрив ФОП та заснував свій ветеринарний кабінет "Пухнастик". Мав багато замовлень, в першу чергу тому що міг справитись з будь-яким завданням удома в замовника. Збирав покинутих та безпритульних собак та котів.

На момент повномасштабної агресії Антон мав 4 собаки (Каріна, Мальвіна, Грімм, Нільс), 6 котів (Кус-Кус, Білок, Жовток, Орео, Ліза, Гарбуз) та голуба, яких залишив на догляд батька та бабусі.

Був справжнім опікуном своєї бабусі, Голуб-Багазій Раїси Василівни, що недавно відзначила 96 років.

24.02.2022 – зголосився до мобілізації у частину 3017 НГУ у м. Харкові, де прослужив на посаді молодшого сержанта, керівника групи вогневої підтримки мінометного розрахунку до загибелі під Бахмутом 26.01.2023 р. від обстрілу бойового розрахунку, що висувався на бойові позиції. Звільняв у складі свого підрозділу Харківську, Херсонську області. Не отримавши обіцяної щорічної відпустки, був направлений у "гарячу точку" в Бахмут, де в процесі бойового завдання під шквальним обстрілом противника зазнав поранення, не сумісного з життям. Був загублений своїм підрозділом та числився "пропалим безвісти" аж до моменту знаходження його тіла у морзі м. Дніпро. Очевидно, був евакуйований іншим підрозділом Збройних сил і за знайденим документом ідентифікований за посвідкою учасника бойових дій іще часів АТО, де не було вказано його актуальної військової частини.

Похований 6.02.2023 на кладовищі смт. Данилівка Харківської області поряд з мамою, Оленою Голуб-Пушкар, дідусем Степаном Голубом та прабабусею Дячук Надією.

Із "зоопарку" підібраних ним тварин, який він залишив після себе, вижили лише один пес і троє котів – Нільс загинув від серцевого нападу під час російських бомбардувань Харкова, Грім та Каріна таємниче зникли, вибігши поза межі домогосподарства, інші загинули з різних причин або також зникли. Голуб, підібраний колись з поламаним крилом, за рік повністю одужав і був випущений на волю.

Під час АТО Антон Пушкар був нагороджений пам’ятними відзнаками "Учасник бойових дій", "Учасник АТО", "Відвага та честь" (від Всеукраїнського об’єднання "Країна"), "Ветеран бойових дій". У період повномасштабного вторгнення 17 квітня 2023 р. отримав медаль "За військову службу Україні". Військова частина подала на нагородження всіх загиблих під Бахмутом відзнакою "За мужність 3-го ступеня". Чи достатньо цього для пошанування героїв, що віддали життя за Україну – риторичне запитання.

Вічна пам’ять воїну Антону і Царство Небесне!

Тарас Пушкар

Інші матеріали у фейсбук про Антона:

https://www.facebook.com/100002189976563/posts/pfbid0HYdesmZkqC3nfsjy79fkqMrgEsN5t5PGs6uRdWg6wTg42R6r1z1J6M7bxvJ6eCxul/?app=fbl

https://www.facebook.com/100002189976563/posts/pfbid022j3Bv7WQN2tWKFYA4kjr9nLL5z7xm8kBQwih4q3cNCo6QcCH1LuYnS8HhDwvf59sl/?app=fbl

https://www.facebook.com/100002189976563/posts/pfbid02ZBBg4timo3ELv8jnhWpRwEcRTREaJ8RX4FiRzdRpJvN4mucciiyGVHyRe7i1EycFl/?app=fbl

https://www.facebook.com/100002189976563/posts/5788761691206773/?app=fbl

https://www.facebook.com/100002189976563/posts/5792398660843076/?app=fbl

https://www.facebook.com/100002189976563/posts/5792791287470480/?app=fbl

https://www.facebook.com/1005279091/posts/10224968844780750/?app=fbl

https://www.facebook.com/100002189976563/posts/5794936817255927/?app=fbl

https://www.facebook.com/100002189976563/posts/5795481310534811/?app=fbl

https://www.facebook.com/100002189976563/posts/5796356613780614/?app=fbl

https://www.facebook.com/100002189976563/posts/5799199066829702/?app=fbl

https://www.facebook.com/100002189976563/posts/5801914789891463/?app=fbl

https://www.facebook.com/100002189976563/posts/5805334319549510/?app=fbl

https://www.facebook.com/100002189976563/posts/5805334319549510/?app=fbl

https://www.facebook.com/100002189976563/posts/5805727819510160/?app=fbl

https://www.facebook.com/100002189976563/posts/5879803542102587/?app=fbl

https://www.facebook.com/100002189976563/posts/5825450294204579/?app=fbl

https://www.facebook.com/100002189976563/posts/5811471032269172/?app=fbl

https://www.facebook.com/100002189976563/posts/5794579863958289/?app=fbl

https://www.facebook.com/100002189976563/posts/5814492401967035/?app=fbl

https://www.facebook.com/100002189976563/posts/5791754300907512/?app=fbl

https://www.facebook.com/100001966192242/posts/5830856520323163/?app=fbl

https://www.facebook.com/100002189976563/posts/5789285811154361/?app=fbl

https://www.facebook.com/100002189976563/posts/5789225674493708/?app=fbl

https://www.facebook.com/100002189976563/posts/5788310391251903/?app=fbl

https://www.facebook.com/1005279091/posts/pfbid0fBZngdDzj8Q6AVjtn3k1nZiX7iBA8GCNMaM2KgLKVf9UWwECvhE2c8A9J3FNcw7al/?app=fbl