Як українки роблять свій внесок в Збройні Сили: «Це спосіб життя»
На лінії фронту неподалік від Бахмута 32-річна командирка українського артилерійського взводу розгойдувалася на пасажирському сидінні побитої «Лади», поки інший солдат вів машину через густий ліс, іноді підрізаючи молоді дерева. Вони дісталися до маленького села менш ніж за дві милі від російських позицій. Все, що від нього залишилося – це зруйновані будинки, розбиті дахи яких виднілися в місячному світлі.
Командиркою була військовослужбовиця з позивним Відьма – колишня юристка, яка разом із двома своїми братами та матір’ю приєдналася до армії наступного дня після повномасштабного вторгнення Росії в лютому 2022 року. Перший бойовий досвід вона здобула у передмісті Києва того ж року, і багато з того, що Відьма дізналася про системи озброєння з того часу, вона вивчила самотужки та на ходу.
З початку 2023 року Відьма зі своїм взводом у 241-й бригаді перебуває в районі Бахмута, наглядаючи за всіма артилерійськими системами. Вона рішуче налаштована залишитися в армії, навіть якщо війна закінчиться. «Люди, які хочуть приєднатися до Збройних сил, повинні розуміти, що це спосіб життя», – каже вона.
Кількість жінок у лавах Збройних сил України різко зростає й все частіше вони зголошуються виконувати бойові завдання на добровольчих засадах. Видання The New York Times написало матеріал про жінок в українській армії та проблеми, з якими вони стикаються. У виданні ҐРУНТ переказують цей матеріал.
Наразі близько 65 тисяч жінок служать у Збройних силах України – це приблизно на 30% більше, ніж на початку війни. За даними Міністерства оборони, близько 45 тисяч з них служать як військовослужбовиці, а решта обіймають цивільні посади. Понад 4 тисячі жінок виконують завдання в районі проведення бойових дій.
Жінки займають дедалі більше посад у війську: бойові медики в штурмових підрозділах, старші навідники, снайпери, командири танкових підрозділів та артилерійських батарей. На лінії фронту вони працюють в таких же складних умовах, як і солдати-чоловіки. Відьма та одна з її мінометних команд більшість часу проводять у сирому, добре укріпленому підвалі. Там панує майже повна пітьма – якби вони увімкнули світло, то екіпаж не зміг би швидко адаптувати очі до темряви, якщо доведеться вийти назовні й відкрити вогонь.
Трохи північніше розташований будинок, який слугував польовим штабом для 32-ї механізованої бригади. Посеред нього, згорбившись, сиділа колишня українська народна співачка, а тепер – командирка з позивним Тесла. В цей час російські війська в районі Куп’янська обстрілювали українські позиції з артилерії.
Тесла одночасно надсилала текстові й голові повідомлення солдатам свого підрозділу та обговорювала план ведення бою. Вона була у великих підкочених штанах, з-під яких виднілися неоново-помаранчеві шкарпетки з мультяшними авокадо. Жінка намагалася перенаправити російський вогонь, щоб підрозділ зміг евакуювати товариша, який був важко поранений. «У нього три джгути на трьох різних кінцівках», – сказала Тесла та наказала знову відкрити вогонь. «Коли закінчите, повідомте мене».
Тесла була співачкою до того, як вступила до військової академії у 2019 році.
Невдовзі після того, як у жовтні розпочався російський наступ на українські позиції, 24 її солдати, які пройшли артилерійську підготовку, отримали наказ посилити піхотні підрозділи. Тесла розмовляла з ними перед відправкою та відчувала свою безпорадність.
«Найгірше те, що їх, як артилеристів, я навчала зовсім іншим речам, а потім їх відправляють в піхоту. Уявіть собі, вони стоять там і дивляться на вас як на свого командира, знаючи, що їх відправлять у найгіршу з можливих ситуацій».
За словами Тесли, 15 з 24 військових отримали поранення, а ще один потрапив у полон під час бою. Цей інцидент залишився на її совісті, але вона тримала свої переживання при собі. Матір Тесли досі не знала, що вона керувала артилерійською батареєю, думаючи, що донька працює інструкторкою в академії на безпечній відстані від фронту.
До 2018 року жінкам було заборонено займати бойові посади в українській армії, хоча дехто ігнорував ці правила. Обмеження послабили після повномасштабного вторгнення. Залучення тисяч нових військовослужбовиць до армії також розглядають як позитивний крок зважаючи на прагнення України стати членом ЄС та НАТО.
Недоліком є те, що військо не встигло достатньо адаптуватися, аби прийняти їх на потрібному рівні. Військовослужбовиці кажуть, що досі відчувається гостра нестача жіночого одягу та взуття, правильно підібраних бронежилетів та засобів гігієни. Через це багато речей жінки змушені купувати самостійно.
Тож такі організації, як «Ветеранка» та «Землячки», допомогли заповнити цю прогалину, зібравши кошти на придбання речей, адаптованих для жінок.
Але проблеми лежать глибше – в питаннях гендерної нерівності та дискримінації. Багато жінок, які служать на бойових посадах, розповіли, що солдати-чоловіки та їхні безпосередні начальники здебільшого не дискримінують їх за ознакою статі, хоча сексуальні натяки та неприйнятні коментарі все ще трапляються.
Переважно йдеться про старших командирів, які часто є пережитками радянських часів. Вони зверхньо дивляться на жінок у війську, особливо на тих, хто виконує бойові завдання. Інколи жінки вирішують приєднатися до новостворених бригад з молодими, більш динамічними командирами.
«Я не хотіла приєднуватися до бригади, яка була створена багато років тому, тому що знала, що вони не будуть слухати мене як молодого офіцера і як жінку», – сказала Тесла.
The New York Times розповідає про випадок, коли командир бригади був дуже розлючений тим, що артилерійською батареєю командувала жінка, та прямо принизив її. «Ти приповзеш до мене на колінах й благатимеш піти, коли зрозумієш, що робота надто важка. А я не дозволю тобі піти з посади», – сказав він. Про цей епізод згадує військова, яка побажала залишитися анонімною.
Також з’явилися скарги на сексуальні домагання. За словами деяких жінок, жодних офіційних каналів, яким можна було б повідомити про домагання, не було. Єдиний варіант – це командири батальйонів, які мали вирішити, що робити далі. Свідки ж у деяких випадках могли відмовитися давати свідчення, побоюючись наслідків.
Ці перешкоди, а також можливість зашкодити їхній військовій кар’єрі, не спонукають жінок повідомляти про домагання, кажуть військовослужбовиці.
Речниця міністра оборони Діана Давитян повідомила, що з 1 січня в армії запрацювала гаряча лінія, на яку військовослужбовці можуть повідомляти про сексуальні домагання. За її словами, ці повідомлення будуть розслідувати, і якщо звинувачення виявляться правдивими, будуть вжиті заходи.
У міністерстві також повідомили, що планують створити окремий підрозділ, який займатиметься забезпеченням гендерної рівності та проведенням освітніх програм – у тому числі спрямованих на протидію сексуальному насильству, пов’язаному з війною.
Тим часом у підвалі Відьмі зателефонували з командного пункту: час стріляти. Команда вискочила на частково критий двір за кілька футів звідти, де вже був підготовлений міномет. Поки 20-річна Кузя, старша навідниця мінометного взводу, дивилася в приціл і зчитувала координати на телефоні, запала тиша. «Вогонь!» – крикнув хтось. Пролунало декілька пострілів і команда повернулася назад до підвалу, чекаючи на потенційну відповідь росіян.
Лише кілька місяців до цього під час бою загинув хлопець Кузі. Вона та Відьма, у якої є 7-річний син, якого вона майже не бачила протягом останнього року, здавалося, знаходили розраду в компанії одна одної. Вони обидві тренувалися в одному клубі дзюдо в Києві, а на наступний день після вторгнення разом пішли до військкомату.
Для багатьох жінок війна і бажання брати участь у бойових діях – це те, до чого вони готувалися роками. 24-річна Лисиця – колишня бариста, яка стала кулеметницею і медиком. Коли вона була підлітком, після школи ходила плести маскувальні сітки, а потім почала працювати з пораненими ветеранами. Минулого року вона приєдналася до армії після кількох тижнів підготовки.
Командир батальйону запропонував їй два варіанти: «Ти жінка. Можеш працювати з документами або варити борщ». «У мене не було іншого вибору, окрім як працювати з документами, поки я не змінила батальйон», – розповідає Лисиця.
Потім вона стала частиною мінометної команди, яка брала участь у найзапекліших боях на лінії фронту в Бахмуті, і її команда ставилася до неї як до рівної. «Хоча я зіткнулася з певним рівнем сексизму на початку своєї кар’єри, я відчуваю, що мені не потрібно нічого доводити або переконувати когось у тому, що я можу зробити», – каже військова.
Таку думку поділяє й 21-річна Катерина, лейтенантка та пілотеса медичного евакуаційного гелікоптера Мі-8. Катерина закінчила військову академію, але ще не здійснила свою першу медичну евакуацію. Вона сподівається стати першою в Україні бойовою пілотесою.
—
ОЛЕКСАНДРА КУЧЕЧУК, опубліковано у виданні ҐРУНТ