euro-pravda.org.ua

Десант у Гостомелі та окупація Бучі. Історії тих, хто першими зіткнулися з великою війною.

Буча, Ірпінь та Гостомель — ці назви українських міст облетіли світ у перші дні повномасштабного вторгнення. Ті, хто став свідками цих подій, досі пам'ятають все до найдрібніших деталей. РБК-Україна публікує історії родини з Бучі, яка пережила окупацію, захисника Гостомельського аеропорту та ветерана, який обороняв Ірпінь у перші тижні широкомасштабного вторгнення РФ на нашу землю.
Десант в Гостомеле и оккупация Бучи: истории тех, кто стал свидетелем начала масштабного конфликта.

Буча, Ірпінь та Гостомель – ці назви українських міст облетіли світ у перші дні повномасштабного вторгнення. Ті, хто бачив ці події на власні очі, досі пам’ятають все до найменших деталей. РБК-Україна публікує історії родини з Бучі, яка пережила окупацію, захисника Гостомельського аеропорту та ветерана, який захищав Ірпінь у перші тижні масштабного вторгнення РФ на нашу землю.

 

Три роки тому, на світанку 24 лютого, Росія принесла війну в кожен український дім. На Київщині одними з перших удар прийняли Буча, Ірпінь та Гостомель – міста, які серед інших міст і сіл України стали символами стійкості та опору окупантам.

У Гостомелі йшли жорстокі бої за аеропорт, який ворог прагнув використовувати як плацдарм для швидкого захоплення Києва. Сили оборони зірвали цей план, знищивши десятки ворожих вертольотів і не давши російським військам закріпитися. Звірства ворога в Бучі стали відомими у всьому світі, а бої за Ірпінь увійшли в історію сучасної війни.

Попри запеклий тиск ворога, тисячі захисників сьогодні продовжують захищати країну – вже четвертий рік великого вторгнення та 11 років війни.

РБК-Україна поспілкувалося з ветераном російсько-української війни, захисником Гостомельського аеропорту та родиною з Бучі, яка досі чекає на новий дім.

Буча. Родина з вулиці, де вбили майже всіх сусідів

Під час російської окупації Бучі, яка тривала з кінця лютого до початку квітня 2022 року, у місті відбулися масові військові злочини, що шокували світ. Російські військові влаштували терор проти мирного населення – людей розстрілювали прямо на вулицях, катували, знущалися і грабували.

Після звільнення Бучі українськими військовими на вулицях і в братських могилах знайшли сотні тіл цивільних. Багатьох убитих знаходили зі зв’язаними руками і пострілами в голову – це свідчило про страти.

Масові вбивства в Бучі підтвердили розслідування міжнародних організацій, а Україна та світова спільнота наполягають на покаранні винних у цих злочинах. Злочини РФ у Бучі на початку вторгнення стали одними з перших доказів того, що Росія веде війну не тільки проти української армії, але й проти мирних людей.

Сім’я Патковських застала 24 лютого в рідному домі на розі вулиці Франка в Бучі. Василь, Анна, їхня донька Тетяна та внучка Саша, якій тоді ще не було двох років, пережили окупацію та загрози росіян, втратили дім і залишилися без сусідів – їх вбила Росія.

О п’ятій ранку 24 лютого вони почули в новинах, що почалася війна, згадує Василь під час розмови.

"А о сьомій ранку я поїхав заправити машину, потім поїхав забрав доньку з внучкою, потім ще в магазин заїхали. Спостерігали, як вертольоти сідають на "Антонов". Я нарахував сімнадцять штук, потім просто зайшов і сказав: все. І потім почалося: Вокзальна, мости. Ми звідси не виїжджали до десятого березня", – говорить він.

Дні окупації сім’я фактично провела в підвалі. Коли сусідню вулицю Вокзальну бомбили, в підвал спускалися на дуже довгий час. Між обстрілами намагалися готувати їжу. У місті вже майже не було зв’язку, тому дізнатися якісь новини стало неможливо. Не було і світла.

У перші дні березня росіяни поселилися прямо в сусідньому домі – це були танкісти.

"Заїхали вони (росіяни, – ред.) до нас дев’ятого числа. Спочатку в сусідній дім танком, потім зайшли до нас. Сказали: у вас є десять хвилин, щоб вийти. У вас десять хвилин для того, щоб ми вас випустили. Запитали, виїдемо чи на машині. Вони сказали: "Ні, ми вашу машину не випустимо, ми зараз тут залишаємося". Я побігла до сусідів, а чоловік пішов через ліс до погреба, взяв документи. Донька збирала дитячі речі, які могла швидко кинути", – згадує дружина Василя, Анна.

До залізниці їх вели під дулом автомата.

"Він (військовий, – ред.) такий маленького зросту, а той автомат аж на землі, він ним щелкає, ми йдемо і трясемося. Я йшла попереду, донька з внучкою – ззаду. Постійно тримала її за руку. Там є місце, де люди беруть глину, і там яма. Я розуміла: якщо встигну її штовхнути, то вона покотиться в ту яму. Якщо вже стрілятимуть, то хоча б діти поб’ються, але залишаться живі", – згадує Анна.

Коли йшли, то чули постріли, але не розуміли, хто стріляв. Потім дізналися: поруч сиділи російські снайпери. Ті самі, які розстрілювали людей прямо на вулицях.

Далі зустріли блокпост. Сім’ю оточило з десяток російських військових. Їм вказали, куди йти на евакуацію. Сім’я виїхала в Фастівський район. Першим додому повернувся Василь – 11 квітня.

"Одинадцятого числа я був на вулиці – вже нічого не було. Вивалені всі огорожі, все відкрите. Там підбитий танк був, тут купа згорілих машин. Коли приїхали – були в шоці. Дім був зруйнований до підвалу. Написали заяву, що нам немає де взагалі жити", – згадує Василь.

У більшості будинків повибивало вікна. У будинках навпроти ніхто не живе – людей, які жили поруч, розстріляли.

"Ось дім стоїть, а людей немає. І там людей немає, і тут людей немає. Тут троїх розстріляли, там двох, тут троїх, четверох. Четверох – прямо навпроти нас", – говорить жінка.

Одними з сусідів Патковських була сім’я Шепило. Мама – заслужена вчителька. Син співав у церковному хорі. Росіяни їх жорстоко вбили ні за що. Коли знайшли їхні тіла, з’ясувалося, що вчителька залишилася без руки по лікоть