Гра без правил. Як Захід поступається Росії та Китаю в боротьбі за вплив у світі.

Про те, чому Захід програє Росії та іншим авторитарним державам боротьбу за вплив у світі, провалі "політики деескалації" та загальному занепаду демократичної системи – читайте в колонці заступника головного редактора РБК-Україна Мілана Лелича.

Розв'язка сирійської громадянської війни – або її проміжного етапу – сталася фактично без участі США. Америка, якщо і відігравала якусь роль, то виключно другого плану. Раніше було б вкрай важко уявити, щоб такі великі світові справи, тим більше на Близькому Сході, вирішувалися без активної участі американців. Зовсім без них обійтися не вдалося – так, наприклад, США стали посередниками на переговорах про припинення вогню між курдами та проурядовою опозицією на півночі країни – але це більш локальне, а не стратегічне питання.

Звичайно, зараз Штати переживають особливий, перехідний період – Джо Байден вже майже не президент, а Дональд Трамп – поки ще не президент. Але й до цього роль США як "держави №1" або "глобального поліцейського" в більшій мірі є стереотипом, ніж відображає реальну ситуацію. Причому до цього доклали зусиль і демократи, і республіканці.

Рішення Білого дому надати Україні сучасну зброю або ввести проти Росії секторальні санкції самі представники команди Байдена можуть вважати вершиною сміливості та рішучості. Але з боку (не кажучи вже про Україну) політика Вашингтона в останні роки, і особливо після повномасштабного російського вторгнення в Україну, виглядає досить млявою та непереконливою. Причому це стосується як аналітичної підготовки рішень, так і їх реалізації на практиці.

Катастрофічний вихід американців з Афганістану у 2021 році був заснований на даних номінально найпотужніших у світі розвідок і аналітичних служб, які прогнозували, що уряд у Кабулі зможе довгий час стримувати наступаючих талібів. По факту ж він розвалився ще швидше, ніж той же Асад у Сирії.

Евакуація з захопленого талібами Афганістану (фото: Getty Images)

З Україною вийшов зворотний прорахунок – Київ не тільки не капітулював за 24/48/72 години, але вже майже три роки стримує нібито "другу армію світу" (і така оцінка сил агресора виявилася черговим прорахунком).

Адаптуватися до нової реальності США, зі всіма їхніми розвідниками та аналітиками, так і не вдалося. Досі, в кінці 2024 року з-за океану постійно звучить слово "ескалація", яке давно викликає у українців – у цій ескалації живучих – лише іронію.

Підхід американської "команди деескалації" до світових справ повністю провалився на практиці, але вони не хочуть або не можуть це визнати. Досить порівняти загальну обстановку в світі кілька років тому і зараз – коли палає майже всюди. А там, де не палає, то може спалахнути в будь-який момент.

Комічні спроби "уникнути ескалації" є похідними від загального, стратегічного нерозуміння Західом суті головного порушника світового спокою – Росії. Спроби виміряти країну-агресора тією ж лінійкою, якою вимірюють умовну Німеччину, Францію чи Польщу, приречені на провал. Основи західного процесу прийняття рішень при будь-яких транзакціях з іншими сторонами – прагнення до win-win ситуацій – з Росією не працюють в принципі.

Один з головних адептів "політики деескалації" в Білому домі Джейк Салліван (фото: Getty Images)

Весь світовий порядок у Москві традиційно розглядають або як гру з нульовою сумою ("щоб ми виграли, ви повинні програти"), або взагалі як lose-lose стратегію ("нехай ми втратимо багато, зате ви втратите в два рази більше"). Єдині країни Заходу, де це розуміють – східний фланг ЄС/НАТО, який колись випробував цей підхід на собі.

До цього додається й нерозуміння того, що зовнішня агресія та захоплення нових сфер впливу – це сама основа російської політики будь-яких часів, а не тимчасова путінська девіація. Отже, всі убогі надії на "нормальну Росію", з якими Захід дивиться на малочисельних і розрізнених російських опозиціонерів, яких він сам же й прихистив – також заздалегідь програшна стратегія. Вона, у свою чергу, живиться перманентним страхом перед можливим розвалом Росії нинішньої, таким же недоречним, як і тридцять з лишком років тому, коли розвалювався Радянський Союз.

Тому глобальне протистояння з автократичними або фундаменталістськими режимами Захід поки програє за очками, до нокауту справа поки, на щастя, не дійшла. Але може й дійти, якщо ті ж США не навчаться робити висновки з власних помилок. А поки їх не роблять, що найкраще помітно на прикладі України. Всі "недопущення ескалації" і якісь "червоні лінії" вже давно дискредитували себе як поняття, але до них продовжують вперто апелювати.

Замість того, щоб як слід дати автократам-агресорам по зубах – єдиний мова, який їм доступний – Вашингтон і оглядаючі на нього європейці в масі своїй намагаються й далі грати в "умиротворення". Як насправді влаштовані антидемократичні системи, на відміну від ЄС-США, добре розуміє, наприклад, Ізраїль. І без особливих церемоній діє для забезпечення власної безпеки силовими методами, що світ і спостерігає прямо зараз у постасадівській Сирії.

В ролі того, хто потенційно міг би "дати автократам по зубах", можна розглядати Трампа. Але, по-перше, за час своєї першої президентської каденції він у цьому якості себе особливо не проявив. Більше того, помітно, що до "сильним лідерам", до яких Трамп відносить автократів, він ставиться з помітно більшою симпатією, ніж до професійних європейсько-ліберальних бюрократів.

Майбутній президент США Дональд Трамп (фото: Getty Images)

По-друге, заявлений Трампом ізоляціоністський підхід і фокус на вирішенні внутрішньоамериканських проблем входить у пряме протиріччя зі стримуванням антидемократичних сил по всьому світу. В заокеанських медіа це навіть називають "кінцем століття Америки" – коли США безпер