Генетики виявили несподівану масову міграцію до Скандинавії в Темні віки.

Приблизно п’ять тисяч років тому степовики-індоєвропейці почали масові вторгнення в Західну Європу (хоча не тільки). Представники їхньої східної гілки (ямники) стали предками греків і вірмен, південно-західної — італійських та кельтських племен, північної — германських (нащадки племен культури шнурової кераміки). З цього моменту в генетиків починаються великі труднощі з відстеженням подальших міграцій: генетично всі ці люди по чоловічій лінії всього 5-6 тисяч років тому мали одних і тих же предків.

Між тим, розібратися в цьому періоді було б непогано, адже племена на північ від Рима і Греції не мали своєї письмовості, і що там відбувалося — в загальному загадка. Скажімо, близько 100 року до нашої ери тевтони і кимври ледь не знищили Рим, але ким вони були — сперечаються до сих пір. Дехто вважає їх напівкельтами, інші — германцями (хоча це скоріше припущення Юлія Цезаря, ніж факт), треті, спираючись на Помпонія Мела, стверджують, що вони мігрували зі Скандинавії.

Схожа історія з готами: перекази цього народу повідомляють, що вони, близько початку нашої ери, вийшли з Скандзи (Скандинавії), перепливли Балтику, висадилися у гирлі Вісли, звідки поступово мігрували через Дніпро в Північне Причорномор’я, де заснували королівство готов. Потім, внаслідок ряду трагічних подій, остготи захопили Італію, а вестготи — Іспанію, попутно завдавши катастрофічних ударів Римській імперії. Але багато істориків століттями оспорювали як скандинавське походження готов, так і більш пізні елементи їхньої історії.

Тепер дослідники з Європи та Японії розробили метод Twigstats («Ветвестатистика»), оснований на порівнянні генетичних мутацій у різних людей — як сучасників з різних регіонів, так і тих, хто жив у різні епохи — і що дозволяє встановити генетичні маркери міграцій навіть усередині дуже близьких популяцій, де майже всі — діти всього двох-трьох батьків, які жили лише кілька тисяч років тому, тобто саме для ситуації Європи після індоєвропейського завоювання. Цей метод використовували автори роботи, опублікованої в журналі Nature.

Всього вони проаналізували геноми 1556 людей, що жили в Європі в 1-1000 роках нашої ери. У перші 500 років нашої ери з Скандинавії на південь відбувалися масові міграції: нащадки скандинавів раптово з’являються на території сучасної Південної Німеччини, Польщі, Словаччини, Італії та Південної Британії. Ці дані поєднуються з лінгвістичними, згідно з якими германські мови тоді мали три основні групи. Носії першої залишилися в Скандинавії, другої — повністю вимерли, треті стали основою сучасної німецької та англійської. У ряді випадків скандинавські мігранти були встановлені генетиками раніше, ніж їх видно з історичних джерел. Наприклад, в Йорку знайшли скелет міцного чоловіка II-IV століть нашої ери, який був скандинавом — хоча в цей час там не було ані вторгнення англосаксів, ані набігів вікінгів. Ймовірно, це раб-гладіатор.

Ще більшою несподіванкою стали генетичні дані за 300-800 роки нашої ери. Чомусь раптово почалося зворотне рух: вихідці з Центральної Європи, включаючи германського походження, починають масово мігрувати назад у Скандинавію, звідки не так давно вийшли їхні власні предки. Причому за ізотопами зубів ряду жителів скандинавського регіону цієї епохи стало ясно, що як мінімум частина з них народилася тут, хоча (судячи з ДНК) ще недавно їх предки жили в германських землях на сотні кілометрів на південь.

Незвично те, що таких людей у цей час — кілька десятків відсотків усіх вивчених геномів на території Данії та Швеції до 800 року нашої ери. Скажімо, в Данії 25 з 53 проаналізованих геномів у цей період показують походження від центральноєвропейських предків. Тобто зворотна міграція з півдня на північ була справді масовою. Причини її абсолютно неясні, оскільки Скандинавія тоді — досить глуха, небагата і прохолодна частина Європи.

З іншого боку, Центральна та навіть Південна Європа 300-800 років нашої ери мали свої недоліки. У IV столітті на сході Європи з’явилися гуни, які завдали удару по державі готов, через що ті мігрували на захід, у свою чергу вторгнувшись у Римську імперію. Важко виключати, що якісь племена втікали від гунів і в інших напрямках — не до Риму, а на північ. У VI столітті, ймовірно, через міграцію степових гризунів, викликану вулканічною зимою 536-541 років, континент зіткнувся з надзвичайно сильною епідемією чуми, яка знищила десятки відсотків його населення. В умовах масових епідемій народи також можуть мігрувати «куди очі дивляться», де, як їм здається, епідемії ще немає.

Поряд з цими мігрантами з Центральної Європи (в основному — у південну половину Скандинавії), відзначаються і несподівані сліди міграції з Британії в північну Норвегію. Причому, схоже, йдеться не просто про міграцію якихось англосаксів, у мовному та культурному плані близьких до скандинавів: налице гени доанглосаксонського населення Британії. І навряд чи це були раби, оскільки серйозна передача генів по чоловічій лінії в цьому випадку малоймовірна. Є і ще більша екзотика: у південно-східній Швеції, в основному на острові Готланд, археологи знайшли 14 скелетів, чиї предки по чоловічій лінії — вихідці з території сучасної Польщі та Литви (ймовірно, з якихось балтських племен).

У письмових джерелах тієї епохи про таке пересування нічого немає. Це, з одного боку, не дивно (варвари були неграмотними), з іншого — робить нові відкриття генетиків досить важливою, по суті, унікальною інформацією.

Для періоду після 800 року такий дивний і незадокументований джер