Інтерв'ю з зрадником. Як мешканець Часового Яру відсидів за "ДНР" і перейшов на бік Росії.

Житель Часового Яра Олександр Фоміч у 2022 році передавав дані про розміщення ЗСУ росіянам. Його затримали співробітники СБУ і засудили на 15 років тюрми. Чому він вирішив допомагати ворогу, що робив у 2014 році та як виправдовує Москву, – в інтерв'ю РБК-Україна.

Росія десятиліттями намагалася нав'язати українцям різні комплекси, зокрема комплекс неповноцінності. Основний і постійно повторюваний наратив був таким – росіяни брати українцям, причому чомусь старші. На додаток до цього звучали фрази про те, що Україна, по суті, живе за рахунок Росії, а сучасні українці практично всім зобов'язані Радянському Союзу.

Паралельно з цим повістка дня і українське ТБ заповнювались російським продуктом. Серіали, фільми, пісні та програми виробництва РФ міцно засіли в українській телесетці. Події, які сталися у 2014 році, змусили багатьох українців переглянути своє ставлення до Росії. Вона перестала сприйматися як дружня країна і стала країною-агресором. Тих же, хто до останнього вірив в "ополчення" на Донбасі, переубедило повномасштабне вторгнення російських військ у 2022 році.

Але в Україні навіть після початку великої війни з Росією залишилися люди, які вірять у благі наміри Москви і готові допомагати ворогу. Один з них – 35-річний Олександр Фоміч. У 2014 році, живучи в Часовому Ярі, він вирішив приєднатися до лав "ополчення", за що пізніше відсидів у в'язниці п'ять років. У 2022 році, не змінюючи своїм принципам і переконанням, він знову прийшов на допомогу окупантам. Через кілька місяців після вторгнення Фоміч разом з дружиною передавав дані про розміщення ЗСУ. За це Олександра звинуватили у державній зраді і засудили до 15 років позбавлення волі.

Сьогодні Фоміч відбуває покарання в колонії у Запорізькій області. Він заперечує той факт, що Росія вбиває мирних людей, а якщо заперечувати вже неможливо – виправдовує. У його парадигмі російські солдати захищають Україну від НАТО, Європейського Союзу та її ж самої. РБК-Україна під час поїздки до Запоріжжя за сприяння спецслужб вдалося поговорити з Фомічем про те, як він прийшов до того, щоб допомагати ворогу, і яке життя його чекає в найближчій перспективі.

Поганий Європейський Союз і хороша Росія

Запорізька колонія знаходиться неподалік обласного центру – сірі блоки будівель з колючим дротом і сторожовою вежею. Нас зустрічає начальник колонії і веде коридорами. "Засуджений Фоміч Олександр Віталійович. Чисто ідейний хлопець. Якраз такий, якого ви хотіли".

В пофарбованих у зелений колір коридорах пахне хлоркою, кожен блок закінчується решіткою, яку відкривають, впускають нас і одразу ж закривають. Ми трохи зжимаємося, і начальник, похлопавши фотокореспондента по плечу, говорить: "У нас тут затишно, правда! Ми навіть от рози вирощуємо".

Нас заводять у кімнату для побачень. Це світле приміщення, яке поділено на сектори – в кожному секторі стоїть м'який куточок, подібний до тих, що раніше ставили на кухнях, і стіл. Поки ми розставляємо камери, в кімнату заводять Фоміча. Це невисокий хлопець з похмурим обличчям. Його погляд весь час блукає десь нижче наших облич, а манери скуті і бідні. Ми вітаємося, знайомимося і просимо його сісти.

– Як проходило ваше дитинство?

– Як у всіх. Веселе, захоплююче. Було багато друзів.

– Учились після школи?

– В училищі, на електротехніка. У нас всі в місті працювали в вогнетривкому комбінаті, і ми вирішили, що будемо працювати.

– А планували переїжджати з міста?

– Ні, ніколи, мене моє місто влаштовувало.

– У 2014 році, коли почалися події, що робили?

– Працював, як і всі. Але працював неофіційно, комбінат закрили. Мотався по Україні – будівництва, ремонти.

– На початок війни як відреагували?

– Дуже погано, нічого не подумав. Справа такого роду, що в 2014 році у мене всі знайомі пішли за те, щоб від'єднатися від України і створити свою республіку. Ось і я так вирішив.

Більшу частину розмови Олександр виглядає відстороненим. Перспективи бути опублікованим його, видно, мало приваблюють. Але є теми, які практично одразу ж виводять Фоміча з себе. Одна з них – Європейський Союз. На його думку, Європа – це прірва, і вступати в ЄС було б для нас великою помилкою. Варто сказати, що аргументації у Олександра ніякої немає.

– Треба було створювати свою країну і розвивати свою країну, якщо ми вважаємося незалежними, то як би треба відповідати, розвивати своє. Не дивитися, як кажуть… Знаєте, у нас в селищі літні люди говорили – ось що ти сусіду в город дивишся, та не в чужий дивися, а в свій. Ось так і нам треба у себе в країні дивитися на свою країну, що у нас твориться взагалі з часів 90-х років, коли розвалився Союз, була купа республік.

Ось воно все розвалилося, і що з нашою республікою стало? Що стало? Руїни, розвал, все пішло з державного майна в приватні руки. Ми прийшли до чого? До буржуазії. Якщо взяти історію почитати, тих же письменників – Грабовського, Котляревського, вони висміюють це все. В історію ми вже занурилися, треба щось саме своє будувати, а не дивитися вправо або вліво. Ось тому ми і вирішили. Тобто нас ця країна тягне на дно, а чого ми повинні падати на дно?

– А Європейський Союз – це дно?

– Звичайно, це дно. Як би там добре не жили, ось у Києві добре живуть,