Секрети астрономічного життя в горах Кавказу. Інтерв'ю з Олексієм Мойсеєвим.

— У психології є поняття «внутрішнє “я”», це образ, як людина сама себе описує. Хто ви для самого себе?

— Я відчуваю себе саме як астроном, точніше астроном-спостерігач. У масовій свідомості астроном — це людина, яка дивиться в телескоп, але насправді таких людей серед астрономів дуже мало. Я вважаю себе саме спостерігачем-експериментатором. Професійне співтовариство астрономів у всьому світі — це приблизно 10 тисяч людей, а безпосередньо займаються спостереженнями на телескопах кілька сотень.

У кожного з нас, спостерігачів, є свої наукові інтереси, але вони все ж, напевно, не на першому місці. Я часто змінюю свої інтереси з огляду на те, що мені більше подобається з точки зору експерименту, з точки зору спостережень. Експеримент йде попереду.

— Як ви опинилися в цій професії?

— У мене трохи банальний і, в той же час, рідкісний випадок. Я вирішив стати астрономом після третього класу, у дев’ять з половиною років, прочитавши книжку Зігеля «Скарби зіркового неба» (Зігель Ф. Ю. «Скарби зіркового неба: путівник по сузір'ям і Місяцю». М., 1980. — прим. ред.). Ми з мамою поїхали на її батьківщину, в новосибірський Академмістечко. І вона купила мені книжку — «раптом тобі буде цікаво?». Мені стало цікаво, і понеслося. Я читав, ходив в астрономічні гуртки, був просунутим любителем астрономії, робив телескоп — сам, з окулярних стекол, фотографував на плівку. Паралельно я захоплювався хімією, але вона «вивітрилася» на фоні цього захоплення.

У мене було два однокласники, які також захоплювалися астрономією, ми спілкувалися, разом ходили по астрономічним гурткам — у Палац піонерів, і в планетарій я ходив — там якраз поставили великий телескоп «Цейс» (нім. Zeiss) (Московський міський Палац піонерів і школярів; з 1992-го — Московський міський палац творчості дітей та юнацтва; до 2014-го — Московський міський Палац дитячої (юнацької) творчості, нині в складі ГБПОУ «Воробйові гори». — прим. ред.).

Перший свій телескоп я зробив з насадочних лінз для фотолюбителів і пластикової труби, але я його практично тут же забросив: більше задоволення було збирати, ніж безпосередньо користуватися.

А потім дідусь купив мені «Алькор», була тоді така лінійка радянських телескопів — «Алькор» і «Міцар». 135 рублів він коштував, справа була в році 1990-му, тоді за ці гроші можна було купити два велосипеда. Потім наша компанія якось розбіглася по інтересах, в результаті на астрономічне відділення фізфаку МГУ я поступав вже один.

— Ви прийшли на перший курс, і з вас одразу стали робити астрономів?

— Так, причому у нас конкурс був сильно вище. Це був 1993 рік, на фізфак був конкурс 1:1, а на астрономічне відділення 1:5.

Коли я почав спілкуватися з закордонними колегами, я зрозумів, що така російська система — виключення. У світі астрономічна спеціалізація йде набагато пізніше. Бельгійський колега розповідав: «Я математик за освітою, а що таке „чорна діра“, я дізнався в аспірантурі». І це говорить спеціаліст, який писав дуже сильні роботи по надмасивним чорним дірам. Спеціалізація відбувається в більшій мірі в аспірантурі.

Але ми цією кастовістю пишалися, протиставляли себе фізфаку. У нас іспитів було більше, у нас була посилена підготовка з самого початку. Якщо більшість фізиків лише на третьому курсі починали вирішувати, чим їм займатися, то у нас до цього часу вже були люди з науковими публікаціями.

Я зрозумів, що російська система — виключення. У світі астрономічна спеціалізація йде набагато пізніше!

— Це 1993 рік, час, не дуже сприятливий для занять наукою або взагалі для чогось, окрім виживання. Ви і ваші однокурсники думали, як їм заробляти на шматок хліба?

— Я потім дивився і дивувався: у нас була велика група, 25 людей. З них більше половини захистили дисертації за спеціальністю. На диво багато людей залишилося в професійній астрономії. Напевно, це аномалія. Але повторюється — коли дізнаєшся про астрономів приблизно одного віку, виявляється, що вони всі навчалися на одному курсі.

— Ваші викладачі говорили, що «наука — це важливо»? Що за шматком хліба ганятися не потрібно, треба дивитися в вічність?

— Це навіть і не обговорювалося. Ми робимо те, що нам цікаво. По всьому було видно, що їм і самим це цікаво. Відчуття, що викладач прийшов відпрацювати за зарплату, у нас не було.

Це близько, можливо, до фізтехівської (МФТИ) системи: у нас викладали діючі вчені. Наприклад, нашим куратором групи був Константин Постнов, нинішній директор ГАІШ, член-кореспондент.

Якщо нам лекції про нейтронні зірки читає людина, яка сама робить революційні роботи якраз про вплив нейтронних зірок, про гравітаційно-волновий фон, це багато значить. Було відчуття, що це люди, які займаються цікавим їм справою прямо тут і зараз. Вони викладають, а потім йдуть і займаються зірками.

Але ми не жили на Місяці. Ми поступили, а через два місяці був розстріл Білого дому, в Москві стріляли на вулицях. І це все обговорювалося у нас. Ми хлопці, у нас кафедра ПВО, ми вивчаємо систему С-300, а в цей час йдуть бомбардування Югославії. Спори на ці теми велися, група ділилася навпіл: хто тут правий, хто винен, що робити? Консенсусу не було. У нас були хлопці, я про це знаю, які брали участь у діяльності лівих партій, у партії Анпілова (Рух «Трудова Росія» під керівництвом Віктора Анпілова брало участь у захисті Білого дому в жовтні 1993 року. — прим. ред.).